Compile into deb-package

Не всі розробники пропонують бінарні пакети своїх програм і як результат їх необхідно зібрати. Наприклад, я полюбляю користуватись переглядачем фотографій Viewnior та простим регулятором гучності Volumeicon, але вони не розповсюджуються як deb-пакети. Звісно можна виконати установку make install скриптом, але така установка не завжди бажана, адже можуть з'явитись проблеми під час видалення програми і т.п.

Для початку розберемось як перекомпілювати deb-пакет, що наявний в репозиторію Debian/Ubuntu.

Перевіряємо доступність source-репозиторіїв. Якщо вони відсутні - необхідно їх дозволити:

$ grep deb-src /etc/apt/sources.list
deb-src http://us.archive.ubuntu.com/ubuntu/ raring main restricted
deb-src http://us.archive.ubuntu.com/ubuntu/ raring-updates main restricted
deb-src http://us.archive.ubuntu.com/ubuntu/ raring universe
deb-src http://us.archive.ubuntu.com/ubuntu/ raring-updates universe
deb-src http://us.archive.ubuntu.com/ubuntu/ raring multiverse
deb-src http://us.archive.ubuntu.com/ubuntu/ raring-updates multiverse
deb-src http://us.archive.ubuntu.com/ubuntu/ raring-backports main restricted universe multiverse
deb-src http://us.archive.ubuntu.com/ubuntu/ raring-security main restricted
deb-src http://us.archive.ubuntu.com/ubuntu/ raring-security universe
deb-src http://us.archive.ubuntu.com/ubuntu/ raring-security multiverse
deb-src http://archive.canonical.com/ubuntu raring partner
deb-src http://extras.ubuntu.com/ubuntu raring main

Dialog: ncurses-інтерфейс до shell-скрипта

Мабуть багато-хто якось думав, що було б непогано наділити власний скрипт графічним інтерфейсом. Навіщо він потрібен - це вже інше питання: наприклад, для людей, далеких від консольних програм, користування псевдографічним інтерфейсом буде зрозумілішим чи просто таким чином скрипт буде виглядати дещо професійніше або ж ви лише думаєте, що він необхідний - а насправді це просто марнування часу. Для реалізації таких простих інтерфейсів будемо використовувати програму dialog (ncurses-інтерфейс) та shell.

Звісно програму необхідно спочатку встановити:

# aptitude install dialog

Продемонструю його роботу з найпростішим case-скриптом.

#!/bin/bash

dialog --title 'Перезапуск мережі' \
       --yesno "Ви насправді бажаєте перезавантажити сервіс мережі на комп'ютері?" 10 40

case "$?" in
'0')
sudo service networking restart > /dev/null &2>1
echo 'Restarting...'
;;
'1')
exit 0
;;
-1|255)
echo "Сталась помилка, або ви натиснули ESC"
esac

Ключем "-yesno" вказуємо програмі dialog створити вікно з вибором "Так" чи "Ні", "--title" - встановлює назву вікна. Відповідь, що була обрана буде ідентифікуватись зі змінної $? (код завершення останньої команди). Тобто dialog буде повертати "0", якщо було обрано "Yes" та "1" - якщо "No". "10 40" - це позиція вікна, можна указати дефолтні - "0 0".

Також dialog повертає код "-1" у випадку, коли сталась помилка та "255", якщо було натиснено клавішу ESC.

Debug with Strace

Іноді програма не працює як необхідно: незрозуміло які вона читає налаштування чи сегфолтиться в самий непідходящий момент. Саме тому, коли необхідної інформації недостатньо в системних логах, буває корисно скористатись якимось простим деббагером і strace гарно виконує цю роль.

Strace - трасувальник системних викликів і сигналів, інакше кажучи деббагер, котрий здатний виводити результати в системний термінал. Працює в ОС Linux та деяких Unix-системах. Робота програми можлива завдяки системному виклику ptrace ("process trace") в ядрі ОС.

Для початку його необхідно його установити:

# apt-get install strace

Розпочнемо з найбільш простого прикладу: перевіримо, які системні виклики з'являються при запуску команди ls

$ strace ls
 execve("/bin/ls", ["ls"], [/* 49 vars */]) = 0
brk(0)                                  = 0x6ef000
access("/etc/ld.so.nohwcap", F_OK)      = -1 ENOENT (No such file or directory)
mmap(NULL, 8192, PROT_READ|PROT_WRITE, MAP_PRIVATE|MAP_ANONYMOUS, -1, 0) = 0x7fa60c3a3000
access("/etc/ld.so.preload", R_OK)      = -1 ENOENT (No such file or directory)
open("/etc/ld.so.cache", O_RDONLY|O_CLOEXEC) = 3
fstat(3, {st_mode=S_IFREG|0644, st_size=147033, ...}) = 0
mmap(NULL, 147033, PROT_READ, MAP_PRIVATE, 3, 0) = 0x7fa60c37f000
close(3)                                = 0
....
write(1, "8154c50c.jpg\t\t   Desktop\t\t\t  fil"..., 618154c50c.jpg  Desktop  films out.log  walls
) = 61
close(1)                                = 0
munmap(0x7fa60c3a2000, 4096)            = 0
close(2)                                = 0
exit_group(0)                           = ?

Network File System (NFS)

Network File System (NFS) — протокол мережевого доступу до файлових систем, що був розроблений компанією Sun Microsystems у 1984 році. Заснований на протоколі виклику віддалених процедур (ONC RPC, Open Network Computing Remote Procedure Call). Дозволяє підключати (монтувати) віддалені файлові системи через мережу.

    NFS надає клієнтам прозорий доступ до файлів і файлової системи сервера. На відміну від FTP, протокол NFS здійснює доступ тільки до тих частин файлу, до яких звернувся процес, і основна перевага його в тому, що він робить цей доступ прозорим. Це означає, що будь-який сервіс/програма клієнта, що може працювати з локальним файлом, із таким же успіхом зможе працювати і файлом, що доступний через NFS, без будь-яких модифікацій самої програми.

NFS-клієнти одержують доступ до файлів на NFS-сервері шляхом відправлення RPC-запитів на сервер.(c) Wikipedia

Процес монтування каталогу віддаленого NFS-серверу можна розбити на такі кроки:

1. На сервері та клієнті на 111 порту udp та tcp запускається RPC-сервер (представлений як rpcbind). Він завантажується разом із запуском NFS-демону.

2. Запускаються служби rpc.statd, rpc.idmapd, rpc.statd і тд., що реєструються на довільних мережевих портах.

3. Команда mount на клієнті створює запит (із вказанням ip/доменнейму, каталогу) на монтування каталогу до ядра ОС. На що ядро формує і відсилає запит на віддалений RPC-сервер, на сервер, де власне локально зберігається необхідний каталог.

4. Ядро NFS-серверу через rpcbind перевіряє наявність процеса rpc.mountd і повертає номер порту, на якому він працює (знову, використовуючи RPC-протокол), ядру клієнта, що надав запит на монтування.

5. Отримавши номер порту, mount відправляє RPC-запит на отриманий порт серверу. Надалі сервер перевіряє дозволи і надає відповідні права на запитану директорію.

6. Демон монтування rpc.mountd на NFS-сервері повертає опис запитаної директорії і на основі цих данних проходить монтування директорії. Надалі в дереві директорій вона буде представлена як звичайна директорія.

Доступ до файлу в директорії, що примонтована як NFS, відбувається через модуль ядра nfsd/nfs, котрий вже потім надсилає запит на віддалений RPC-сервер (зазвичай на порт 2049, що відповідає за роботу з NFS). Тобто для клієнтських програм, що запитують файл на віддаленому розділі не важливо, що це не локальний файл, адже всі додаткові операції виконує ядро ОС та модуль ядра nfsd/nfs.

Щоб дізнатись на яких портах працюють RPC-програми, можна виконати таку команду:

# rpcinfo -p

   program vers proto   port  service

    100000    4   tcp    111  portmapper

    100000    2   tcp    111  portmapper

    100000    4   udp    111  portmapper

    100000    2   udp    111  portmapper

    100024    1   udp  54107  status

    100024    1   tcp  56055  status

    100003    2   tcp   2049  nfs

    100003    4   tcp   2049  nfs

    100227    2   tcp   2049

    100003    2   udp   2049  nfs

    100003    4   udp   2049  nfs

    100227    2   udp   2049

    100021    1   udp  39802  nlockmgr

    100021    4   udp  39802  nlockmgr

    100021    1   tcp  32786  nlockmgr

    100021    4   tcp  32786  nlockmgr

    100005    1   udp  49768  mountd

    100005    2   udp  43705  mountd

    100005    2   tcp  54465  mountd

    100005    3   tcp  35113  mountd

RAID: теорія та практика

Жорсткий диск завжди вважався "вузьким" місцем системи в плані надійності і, зазвичай, швидкості. Саме тому людство придумало таку технологію як RAID, що здатна в певній мірі підвищити ці показники, проте звісно не без втрат. Про це і піде далі мова.

   RAID (англ. redundant array of independent/inexpensive disks) - надлишковий масив дисків, що покликаний підвищити надійність та/або швидкість роботи постійної пам'яті. В залежності від рівня, RAID буває:

1) RAID 0 - масив, як мінімум із 2-х дисків, дані на яких розподіляються частинами (блоками) і записується відповідно на кожен диск. Тобто кожен блок знаходиться лише на одному диску. Таким чином цей масив значно підвищує швидкість запису/читання проте аж ніяк не підвищує надійність.

2) RAID 1 - дзеркальний масив. Дані на кожному із дисків ідентичні. Організація масиву в RAID 1 підвищує швидкість  читання та рівень надійності дискової системи (при пошкодженні одного із дисків, система буде працювати з іншим робочим), але все це за рахунок втрати корисної ємності одного із дисків. Тобто використовуючи два диски місця буде доступно вдвічі менше, адже вони оперують тими ж самими даними.

Використання Logical Volume Manager (LVM)

Вирішив написати пару слів про LVM, адже використання цієї технології при налаштуванні серверів досить актуальне та і щоб просто не забути.

LVM (Logical Volume Manager) - менеджер логічних томів, додатковий рівень абстракції між фізичними (/dev/sda1, /dev/sda2 і  т.д.) та логічними томами ( /home, /root, /boot і т.д.), що значно підвищує гнучкість файлової системи. Використовуючи менеджер логічних томів, можна відносно легко змінювати розмір вже існуючих логічних томів (додавши новий HDD, можна просто пододавати місця на уже створені розділи, таким чином вирішивши проблему браку місця) чи робити бекапи без перевантаження/вимкнення/зупинки сервісів. Створення розділів з LVM не обмежене розміром фізичного диска, тобто один розділ може займати розмір декількох вінчестерів чи розділ може знаходитись частково на декількох HDD.

Отже схематично рівні знаходяться так:

PV- Physical volume, фізичний том. Це власне диск чи просто розділ на диску.
VG - Volume group, группа томів. Найвищий рівень абстрактної моделі LVS. До групи томів входять фізичні томи.
LV - Logical volume, логічний том. Власне це еквівалент звичайного розділу в не-LVM системі. В данному випадку Volume group поділяється на окремі розділи на зразок /dev/mapper/diskone, /dev/mapper/disktwo. Наділі кожний логічний том монтується в відповідну директорію /, /usr, /home і т.д.

Переходимо до практики. Перш за все встановимо пакет для підтримки LVM:

# apt-get install lvm2

Необхідно створити чи використати існуючі неформатовані розділи. За допомогою fdisk я створив два тестових розділи /dev/sda7 та /dev/sda8 і ініціалізував їх для використання як розділів для LVM:

# pvcreate /dev/sda7
# pvcreate /dev/sda8

Віртуалізація з KVM

KVM (або Kernel-based Virtual Machine) - це програмне рішення, що забезпечує віртуалізацію в середовищі Linux на платформі x86 (а з версією ядра 3.9 для ARMv7 також), яка підтримує апаратну віртуалізацію на базі Intel VT або AMD SVM.

Програмне забезпечення KVM складається з завантаження модуля ядра (що зветься kvm.ko), що надає базовий сервіс віртуалізації, специфічного для процесора модуля kvm-amd.ko або kvm-intel.ko, і компонентів для користувача режиму (модифікованого QEMU). Всі компоненти KVM є програмним забезреченням із відкритим вихідним кодом. Компонент ядра, необхідний для роботи KVM, включений в основну гілку Linux починаючи з версії 2.6.20 (лютий 2007). Тож для роботи з даним типом віртуалізації варто мати лише ядро більш-менш сучасної версії.

Самостійно KVM не виконує емуляції. Замість цього програма (QEMU), що працює в просторі користувача, використовує інтерфейс /dev/kvm для налаштування адресного простору гостя віртуальної машини, через нього ж і емулює пристрої введення-виведення і відеоадаптер. (c) Wikipedia

Тож приступаємо! Установка КVM віртулізації буде проведено для Ubuntu 12.10. Спершу перевіримо чи підтримує процесор хост-системи апаратну віртуалізацію:

# egrep '(vmx|svm)' --color=always /proc/cpuinfo

Має видати щось на зразок цього:

flags:  fpu vme de pse tsc msr pae mce cx8 apic sep mtrr pge mca cmov pat pse36 clflush dts acpi mmx fxsr sse sse2 ss ht tm pbe syscall nx rdtscp lm constant_tsc arch_perfmon pebs bts rep_good nopl xtopology nonstop_tsc aperfmperf pni dtes64 monitor ds_cpl vmx est tm2 ssse3 cx16 xtpr pdcm pcid sse4_1 sse4_2 popcnt lahf_lm arat dtherm tpr_shadow vnmi flexpriority ept vpid

Якщо вивід відсутній - то можна завершувати спроби встановлення KVM, адже даний тип віртуалізації не працює на процесорах без підтримки SVM чи Intel VT. Як варіант можна використати XEN PV (паравіртуалізацію), що власне є також дуже хорошим варіантом. Але загалом у всіх відносно сучасних процесорах не має бути таких проблем.

Тепер встановимо супутнє програмне забезпечення:

# sudo -i

# apt-get install ubuntu-virt-server python-vm-builder kvm-ipxe

vm-builder - це python-скрипт для зручного створення віртуальних машин Ubuntu.

Додамо користувача root в групи libvirtd та kvm:

# adduser `id -un` libvirtd

# adduser `id -un` kvm

Перелогінюємось і перевіряємо чи коректно було встановлено KVM:

# virsh -c qemu:///system list

  Id    Name                           State

----------------------------------------------------